Спогади про 1932-1933 роки Круковської Поліни Федорівни та Тищенко Іллі Федоровича (м. Київ)
Матеріал із ВікіОсвіта.
Родинні спогади учня 7-а класу спеціалізованої школи № 75 (Київ) Гуцева Богдана.
Круковська Поліна Федорівна
Про страшний голодомор я почув вперше від своєї мами. А їй розповіла про це прабабуся Круковська Поліна Федорівна (17.10.1912 – 3.04.1996). На жаль, я був зовсім маленьким, коли бабуся померла і її розповіді мені переказувала мама.
Прабабуся під час голодовки жила в Києві у Києво-Печерській Лаврі. Людей, які працювали на заводах і фабриках розміщували у чернечих келіях. Іноді у крихітних кімнатках мешкали цілі родини по 6-7 осіб. Двадцятирічною дівчиною прабабуся Поліна працювала на взуттєвій фабриці. Це і рятувало її від голодної смерті. Робітники одержували кілька ложок соєвої каші і 300 г. хліба. Але і вони були дуже добрими. «Доки додому дійдеш, злижеш її як морозиво потрошечку, навіть не розсмакуєш». А ще одержаний хліб треба було нести обережно не показувати по дорозі, бо могли і вбити голодні люди, а хліб відібрати. Ідеш, бувало, а на вулиці сидять молоді люди – опухлі, голодні. На ногах у них шкіра репалася і текла вода. Але всі проходили мимо них. А вранці, коли йшла на фабрику, згадувала бабуся, часто переступала мертвих – тих самих, що прохали вчора хліба. Бувало і таке, що люди зникали раптово. З дому вийшов і не повернувся. Тоді казали, що їх могли вбити і з’їсти. Це дуже страшно.
Тищенко Ілля Федорович
Ще про страшні роки голодомору мені розповідав мій прадідусь, рідний брат бабусі Поліни – Тищенко Ілля Федорович (народився 19 липня 1915 року у с. Спиридонова Буда).
Зараз йому 92 роки, багато чого він забув за майже цілий вік, але роки голоду він говорить, що пам’ятає, як вчора. Цікаво, що він ніколи про це не розповідав, поки я не попитав нещодавно.
«У 1933 році я жив у Києво-Печерській Лаврі. Той корпус, де жила вся сім’я до сьогодні не зберігся. Мені не було тоді 17 років, і я став учнем ФЗУ при арсеналі. Тим, хто навчався, іноді давали продовольчі набори – оселедець, борошно – ну це була радість! А щодня давали кілька ложку соєвої каші. У вересні – жовтні 1933 року з’явився комерційний хліб. Його можна було придбати за ціною 15 рублів за кілограм. За хлібом вишиковувалися довжелезні черги. Біля черги завжди був міліцейський кордон. Людей впускали по 10 чоловік і чекали поки черга помалу зменшиться. Дехто хліб з’їдав зразу біля магазину, потім падав через кілька метрів від страшного болю. Не можна було їсти багато, якщо перед тим довго голодував. Коли я став працювати як робітник, почав одержувати 300 г. хліба на день. Він був важкий, що домішували в нього – невідомо. По дорозі їсти небезпечно, а так хотілося, бігом додому біг. Робітники іноді просили віддати їм хліб за завтра і за післязавтра.
Померлих від голоду на вулиці забирала колимага, яку тягла пара коней. Біля магазину зупинялися часто, забирали мертвих, іноді і не мертвих, а таких що подавали ознаки життя, але ніхто їх не рятував. Ховали померлих за Бессарабкою, там, де був глибокий яр, його ще називали «собачою стежкою». Страшне було місце, зараз там будинки гарні і дороги рівні, не віриться навіть…»
Нашу родину врятувало лише те, що одна з сестер родини Тищенків - Агафія Федорівна (10.02.1910 – 15.06.1988) на той час працювала у закритій їдальні Будинку Червоної Армії (Будинок офіцерів зараз). Після обіду вона приносила додому недоїдки – цим і рятувалася родина.
Дідусь Ілля Федорович був на війні, потрапив у полон, кілька разів ледве не загинув, але про це я багато разів від нього чув – він про це говорив спокійно і навіть з гумором. А про голод коли говорив – багато раз плакав, руки тремтіли і часто повторював про залізничний вокзал і дороги в той час, на яких лежали, сиділи пухлі або неймовірно виснажені люди.
Хай Господь обмине нас і наших близьких від голоду. А невинним померлим вічна пам’ять!
