Спогади, зі слів бабусі Тютюнник Людмили Іванівни

Матеріал із ВікіОсвіта.

                                       Спогади

Мою бабусю звати Тютюнник Людмила Іванівна. Вона 1938 року народження.

Якось я прийшла зі школи й запитала у своєї єдиной бабусі про голодомор. Запитувала я її про голод не раз, проте це був перший раз, коли мені було насправді цікаво. Бабуся ніколи не могла розповідати про це страхіття спокійно. Вона сама не жила у той час, проте пережила голод 1947 року, після війни. Але бабуся дуже добре пам’ятає спогади своєї мами-Блохи Христини Семенівни, 1887 року народження.

„ То були важкі часи. Сірий двір, сіре небо, воно навіть у сонячну погоду здавалося таким. Люди пухли з голоду, помирали. Літо було дуже посушливим, людям зовсім не було що їсти. Бабуся обмінювала різні речі: взуття, светри, будь-що на їжу, або хоч на лушпайки. Це було жахливо. А подруга моєї бабусі жила в селі, під Києвом, і мала доньку. Їй було 8 років. Діти в цьому віці й так крихітні, то можна уявити, що з бідолашною дівчинкою зробив голод. Їхня сім’я складалася з двох осіб. Дівчинка трималася з останніх сил, а матір вже зовсім занедужала. Через деякий час трапилося найжахливіше, що могло взагалі статись. Мати вбила рідну дитину! Вона її зарізала! Мені важко про це розповідати. Я не жила у той час, проте, коли розповідаю, то відчуваю, наче той геноцид пережила.

Моя бабуся кожен шматочок хліба з’їдає завжди до кінця. А коли хтось не доїдає, то вона каже: „Не жили вы в те времена, когда людям нечего было кушать, не знаете вы как это делить кусочек хлебушка на 5 человек”. І справді ми не знаємо цього. Ні ми не знаємо, ні покоління наших батьків. І краще нам цього ніколи не знати!