Голодомор 1932-1933. Україна пам’ятає…
Матеріал із ВікіОсвіта.
Матеріали на районний етап Всеукраїнського конкурсу науково-пошукових робіт школярів та педагогічних працівників "Голодомор 1932-1933. Україна пам’ятає…”.
Робота пошукової групи у складі Цимбалюка С., Кривін В., Миргородець Р., Тельцова В.
Керівник – Бельмас Ю. В.
Вміст |
Вступ
- Смерть косить і косить при Косіорі,
- Голодомору плив сталінський жах.
- Побачили в небі зчорнілому зорі
- Як падав сівач у колгоспних полях.
- (О. Ющенко)
Цього року Україна прихиляє коліна перед мільйонами жертв і перед тими, нині уже нечисленними страждальцями, котрим поталанило вижити в страшні лихоліття 1932-1933 років. Це була страшна, ні з чим незрівняна трагедія. І сталась вона не від якогось стихійного лиха, недороду чи раптової моровиці, а тоді, коли начебто ніяких передумов для цього не було.
Але так тільки здавалось. Насправді ж, як показують архівні документи, що стали доступні тільки зараз, голод, від якого загинули мільйони людей, вимирали цілі села, обезлюднювались райони, старанно готувався і спрямовувався. До нього призвели експропріація, націоналізація, колективізація…
Ні монголо-татарські орди, ні вікове панування на Україні російського царату не завдали стільки горя і страждань українському народові, як роки голодомору, який не минув жодного куточка хлібосольної української землі.
Про голодомор 30-х років на повний голос заговорили лише з проголошенням незалежності України. Не випадково молодь і навіть люди середніх років не вірять, що таке могло бути.
В республіці, яка споконвіку вважалась житницею, «золотим дном» де варто ввіткнути з землею пужално – і виросте вишня… Скільки ж людей лежить на тому золотому дні? І, може, воно золоте лише тому, що золоті люди наші встелили його? І земля родить на крові, на кістках народу нашого великого, працелюбного, покірного, доброго, похороненого 1933-тім роком.
А поки що давайте уважно вчитаємось у ці повні скорботи рядки і зробимо все, аби такі страхіття більше не повторювалися!!!
РОЗДІЛ 1. ПРИЧИНИ ТА ПЕРЕДУМОВИ ГОЛОДОМОРУ
Продрозкладка у 1919-1920 рр. стягувалася з індивідуальних господарств, і заготівельники не могли дійти до кожного з мільйонів селянських дворів. Стягування продрозкладки з колгоспників виявилося набагато легшою справою. Та коли колгоспники пересвідчилися, що хлібозаготівельний план безрозмірний і для розподілу по трудоднях майже нічого не залишається, вони змушені були, щоб вижити, вдатися до відвертого саботажу «першої заповіді». Трохи не в усіх колгоспах стали приховувати від обліку справжні розміри врожаю або залишали зерно в соломі, щоб перемолоти його вдруге.
В результаті цього хлібозаготівлі в колгоспах проходили вже важче. Заготівлі з урожаю 1931 р. тривали аж до весни 1932-го. Заготівельники тоді вимели у селян абсолютно все, у 44 районах України розпочався повальний голод з чисельними смертними випадками. Були зареєстровані факти людоїдства. Голод припинився тільки влітку з новим урожаєм.
Через те що технічна сторона стягування розкладки у колгоспному селі відпала, Сталін привселюдно оголосив: зернова проблема в СРСР успішно розв’язується. Виявилося, однак, що в подібних економічних обставинах поведінка сільського товаровиробника є схожою, незалежно від того, чи він одноосібник, чи колгоспник. Змушені працювати в громадському господарстві, колгоспники тільки імітували працю.
Абсолютна матеріальне незаінтересованість призводила до колосальних втрат. У газетних кореспонденціях повідомлялося, що врожай 1932 р. в Україні видався багатим, але нікому з працюючих не потрібний і гине на полях. Селяни заявляли: «Хай гине, все одно й це заберуть». У 1930-1931 рр. поставки колгоспної продукції державі перебували на рекордно високому рівні, але тільки тому, що з села висмоктували запаси.
Багатьом у партії, які бачили грізне падіння продуктивності у сільському господарстві, ставало зрозумілим, що треба змінювати відносини між колгоспами і державою. Під їх впливом 6 травня 1932 року з’явилася постанова РНК СРСР і ЦК ВКП (б), якою запроваджувалася так звана «колгоспна торгівля», тобто базарна торгівля за цінами, що складалися на ринку. План хлібозаготівель по селянському секторі (колгоспи та одноосібники) скорочувався з тим, щоб приблизно п’яту частину колгоспної продукції селяни могли спрямувати у вільну торгівлю. Дозвіл її означав, що спроба налагодити плановий продуктообмін між містом і селом була визнана, як і в 1921 р., неспроможною. Однак на становищі в сільському господарстві ця постанова не позначилася. Торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання хлібозаготівельного плану, тобто не раніше січня майбутнього 1933 року.
Сталін все-таки розраховував на те, що йому вдасться змусити селян добросовісно працювати в колективних господарствах не під впливом матеріальної заінтересованості, а під загрозою суворих кар. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли власноручно написану ним постанову « Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності». Відповідно до цього законодавчого акта розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за «пом’якшуючих обставин» – позбавлення волі на строк не менше 10 років. За пів кишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім’ї, колгоспник діставав строк у концтаборах. У народі цей драконівський акт охрестили «законом про п’ять колосків».
6 липня 1932 р. у Харкові відкрилася ІІІ конференція КП (б) У. на порядок денний ставилася доповідь С. Косіора «Про підсумки весняної посівної компанії, про хлібозаготівельну та збиральну компанії і про завдання організаційно-господарського зміцнення колгоспів». Скликання партконференції на передодні жнив і обмеження порядку денного єдиним питанням було явищем безпрецедентним. Присутність провідних діячів політбюро ЦК ВКП (б) Л. Кагановича й В. Молотова теж свідчила про незвичайність ситуації.
Протягом січня-листопада 1930 р. селянський сектор України віддав державі 400 млн. пудів хліба, за відповідний період 1931 р.– 380 млн. пудів.
На конференції Молотов повідомив, що РНК СРСР і ЦК ВКП (б) затвердили республіці хлібопостановку з урожаю 1932 р. в розмірі 356 млн. пудів. Керівні працівники української партійної організації у своїх виступах підкреслювали, що не крадіжки, а зростаючий параліч сільськогосподарського виробництва під впливом продрозкладки призводить до величезних втрат. П. Любченко вказував, що під час збиральної компанії 1931 р. було втрачено від 100 до 150 млн. пудів зерна.
За оцінкою С. Косіора, минулорічні втрати дорівнювали від 120 до 150 млн. пудів. Найбільш високу цифру втрат навів М. Скрипник – до 200 млн. пудів. Вказуючи на те, що селяни голодують, виступаючі висловлювали сумнів у реальності хлібозаготівельного плану. Деградація виробництва поглиблювалася, і втрати з урожаю 1932 р. мали б бути більшими. Молотов не заперечував очевидних фактів голодування селян. Проте причину становища, яке ставало все більш трагічним, слова Раднаркому СРСР вбачав не в розмірах хлібозаготівель, а в «помилках, допущених під час хлібоздачі». Не було й мови про органічну ваду самого принципу продрозкладки, на якому ґрунтувалися відносини між містом і селом. Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. пішли важче, ніж будь-коли. З червня по жовтень 1932 р. з колгоспників та одноосібників вдалося вичавити тільки 136 млн. пудів хліба, з радгоспів – 20 млн. Тоді Сталін направив в Україну хлібозаготівельну комісію на чолі з Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження.
Початком роботи цього надзвичайного органу слід вважати засідання політбюро ЦК КП (б)У від 30 жовтня 1932 р. Молотов поінформував присутніх про нове зниження поставок для України – на 70 млн. пудів. Встановлювалася остаточна цифра в 282 млн. пудів, у тому числі по селянському сектору – 261 (колгоспи 224, одноосібники – 37), а по радгоспах – 21 млн. пудів. Зменшені плани вимагалося виконувати негайно. «Балачки» про відсутність зерна не бралися до уваги. Зрив заготівель пояснювався не відсутністю хліба, а відсутністю боротьби за хліб. Партійно-державний апарат, який безпосередньо відповідав за хлібозаготівлі , приховано звинувачувався у саботажі. Пізніше генсек уже відкрито повторив це звинувачення. Виступаючи на об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП (б) у січні 1933 р., він з убивчою іронією заявив: «Наші сільські комуністи, принаймні більшість з них… стали боятися того, що селяни не догадаються придержати хліб для вивозу його потім на ринок по лінії колгоспної торгівлі і, чого доброго, візьмуть та й здадуть увесь свій хліб на елеватори».
Справді, звинувачення у бездіяльності або навіть у саботажі мали під собою ґрунт. Переважна більшість партійних, радянських і господарських керівників, кинутих на заготівлі хліба, бачила на власні очі трагізм ситуації, а тому не могла залишатися лише гвинтиками бездушної державної машини. Крім тих, хто робив кар’єру «працюючи» не за страх, а за совість, вони в міру своїх сил виступали проти конфіскації продовольства у голодуючій місцевості.
З 1 листопада 1932 р. по 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково «заготовила» в Україні 105 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р. дійшла до 261 млн. пудів. На початку 1933 р. практично в усіх районах України запасів не залишалося, а треба було ще дожити до нового врожаю. Однак тільки конфіскацію зерна сталінський емісар не обмежився. Під диктовку Молотова 18 листопада 1932 р. була прийнята постанова РНК УСРР з однаковими назвами «Про заходи до посилення хлібозаготівель». Місцеві власті зобов’язувалися організувати вилучення у колгоспів, одноосібників та робітників радгоспів хліба, розкраденого під час косовиці, обмолоту і перевезення. Цей зловісний пункт обох постанов на ділі означав, що державна партія санкціонує проведення масових обшуків з негайною конфіскацією наявних запасів, бо відрізняти «украдене» зерно від будь-якого іншого ніхто не збирався. Ще зловіснішим був пункт про натуральні штрафи м’ясом і картоплею. Він означав тільки одно: терор голодом.
У роз’ясненні наркомату юстиції УСРР від 25 листопада, де йшлося про організацію виконання урядової постанови про посилення хлібозаготівель, підкреслювалася небажаність «масових трусів і адміністрування», ставилася вимога «найширше поставити й використати агентурні можливості». Однак дуже швидко таку фарисейську турботу місцеві власті проігнорували. В усіх районах України, крім прикордонних, з активною участю комнезамівців і відряджених на хлібозаготівлі міських жителів почалися подвірні обшуки з конфіскацією у «боржників» будь-яких запасів їжі – сухарів, картоплі, сала, солін, фруктової сушні тощо. Забирали все продовольство приготовлене селянами до нового врожаю, і ті залишалися без їжі, приречені на голодну смерть, бо нелегальна ринкова торгівля ледь животіла. Конфіскація продовольства подавалася, як кара за «куркульський саботаж» хлібозаготівель і здійснювалася цілком гласно, з висвітленням у газетах.
Державі був потрібний хліб, а не картопля чи фруктова сушня. Коли вслід за хлібозаготівлями почалася «заготівля» всього виявленого у селянській садибі продовольства, можна з певністю твердити: цим способом тоталітарна держава карала селян за небажання добросовісно працювати у громадському господарстві. Терор голодом був, як і експропріація заможного селянства, «виховним» заходом. Зрозуміло «виховувалися» тільки ті, хто мав змогу вижити.
15 березня 1933 р. С. Косіор підписав адресовану ЦК ВКП (б) доповідну записку з інформацією про підготовку весняної сівби. В ній є страхітлива фраза, яка пояснює все: « Те, що голодування не навчило ще дуже багатьох колгоспників уму-розуму, наказую незадовільна підготовка до сівби якраз в найбільш неблагополучних районах». Український генсек під «неблагополучними районами» розумів місцевості з підвищеною кількістю смертей від голоду. Він бідкався, що навіть голод не навчив багатьох селян сумлінно працювати на державу в колгоспі.
Сталін наказав ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. Навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК КП (б) У і протоколах політбюро ЦК слово «голод» не згадувалося. Завіса мовчання над конаючим українським селом ударемнила всі спроби допомоги з боку міжнародної громадськості, яка дізналася про голод. Щоб перешкодити втечам голодуючих за межі республіки, на її кордонах були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ. Бригади працівників ДПУ перевіряли у поїздах багаж пасажирів і конфісковували продовольство, яке селяни придбали за великі гроші або обміняли на цінні речі в сусідів з других місцевостей, щоб привезти голодуючим сім’ям.
Смертність від голоду почалася вже в перший місяць дій молотовської комісії. Починаючи з весни 1933 р. вона стала масовою. Майже всюди органи ДПУ реєстрували випадки людоїдства і трупоїдства. Прагнучи врятувати від смерті хоча б дітей, селяни везли їх у міста і залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Сталін у ці трагічні місяці спромігся публічно визнати тільки «харчові труднощі в ряді районів».
У промові на все людному з’їзді колгоспників-ударників у лютому 1933 р. він заспокійливо заявив: «В усякому разі, порівняно з труднощами, що їх пережили робітники років 10-15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою».
Аналіз даних демографічної статистики 30-х рр. свідчить про те, що прямі втрати населення України від голоду в 1932 р. становили близько 150 тис. чоловік. У 1933 р. голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн. чоловік. Народжуваність у сільській місцевості в голодні роки знизилася на порядок. Повні демографічні втрати в УСРР включали зниження народжуваності, сягали в 1932-1934 рр. 5 млн. чоловік.
Яке забарвлення мав геноцид – національне чи соціальне? Є статистика органів загсу за 1933р. Вона не повна (реєстратори теж гинули від голоду), але засвідчує, що смертність у містах мало відрізнялася від нормальної, тоді як в селах була потворно високою. Національний розріз цієї статистики у співставленні з розрізом по містах і селах свідчить, що люди гинули, залежно від місця проживання, а не від національності. Звідси можна зробити висновок: у межах України геноцид цілив своїм вістрям не в українців як таких, а в сільське населення.
Та не все так просто. Керівників державної партії важко визнати в усьому послідовними інтернаціоналістами під час організації цього геноциду. Коли співставити методи роботи трьох надзвичайних хлібозаготівельних комісій. Восени 1932 р. Сталін надіслав комісію під керівництвом П, Постишева в Поволжя і комісію на чолі з Л, Кагановичем – на Північний Кавказ. Вони мали такі самі повноваження, як молотовська комісія в Україні. Візитна картка геноциду – натуральні штрафи. У Поволжі їх майже не було. Масштаби голоду в цьому регіоні після хлібозаготівель з урожаю 1932 р. приблизно співпадають з масштабами голоду в Україні після хлібозаготівель з урожаю 1931 р. Була масова смертність, але кількість тих, хто загинув, вимірювалася не мільйонами. Вона була на два порядки меншою.
Інша картина – на Північному Кавказі. За даними перепису 1926 р., тут проживало більше 3 млн. українців, у тому числі на Кубані – понад 900 тис. (62% всього населення), на Дону – до 500 тис. (44%), а в Армавірському окрузі – понад 300 тис. (33%). Найбільш постраждала від комісії Кагановича саме Кубань. Методи геноциду під виглядом заготівель тут не відрізнялися від українських. Та й організатор геноциду був той самий: Каганович діяв в усьому південному регіоні. Прямі і посередні втрати населення Північного Кавказу від голоду сягають за мільйони.
Національна підкладка геноциду глухо виринає у тексті постанови ЦК ВКП (б) і Раднаркому СРСР по хлібозаготівлі від 14 грудня 1932 р. Керівники ВКП (б) не тільки торкнулися в ній проблеми організації на Північному Кавказі, але й прийняли ряд конкретних рішень з усього приводу. Українізація майже половини районів Північного Кавказу була різко засуджена, а всі її здобутки за попередні десять років негайно ліквідовані. Зокрема, діловодство в установах переводилося на російську мову «як більш зрозумілу для кубанців». Ліквідувалися українські школи.
РОЗДІЛ 2. ФАКТИ ГОЛОДУ 1932-1933 РОКІВ НА СУМЩИНІ
Узимку 1931-1932 рр. голод уже стукав до селянських хат України. Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести посівну компанію 1932 р., тому у республіці було засіяно трохи більше половини запланованих площ. Але до нечуваної катастрофи дійшло в 1933 р. В плані хлібозаготівель засобами радянського терору в українських селян – колгоспників і одноосібників забрали увесь хліб. Сільське населення лишилося без жодних засобів прожитку, а влада не організувала ніякого харчування для села. У містах та промислових районах була запроваджена карткова система. Голодувала в основному селяни. Вони змушені були їсти собак, котів, щурів, трупи коней, листя й кору дерев. Траплялися численні випадки канібалізму. Села обезлюдніли. Першими вмирали від голоду чоловіки. Пізніше діти. І останніми жінки. Але перед тим, як умерти люди часто втрачали розум і переставали бути людьми. Найжахливіше виглядали малі діти, зі скелетними кінцівками, що звисали з роздутих животів. Голодування стерло з їхніх облич будь-які сліди молодості, обернувши їх на вимучених потвор. Скрізь можна було знайти людей, що лежали ниць з розпухлими від голоду обличчями та животами, з очима позбавленими будь-якого виразу. Для них виділяли спеціальні вози, щоб кожного дня відвозити мертвих на цвинтар. Тіла кидали до спільної могили, без будь-яких церемоній.
Поставлені у безвихідь, селяни кидали домівки, і пробували дістатися до міста. Не всім це вдавалось. Багато гинуло просто неба на дорогах. Інших зупиняли міліцейські кордони. На весні селянам взагалі практично заборонили зрушувати з місця.
В 1932 р. тривала заготівельна кампанія. Комуністів, які не відповідали вимогам, ліквідували та замінювали «надійними» людьми. На той час на нижньому рівні рядові бригади активістів, яких в Україні прозвали «буксирними бригадами» часто мало чим відрізнялися від банд головорізів
Їхньою звичайною методою було побиття людей. Для пошуку зерна вони вживали спеціально виготовлені для них знаряддя – сталеві прути товщиною 1,5 до 2 см і довжиною від 1,5 до 2 м, з ручкою на одному кінці та гострим наконечником, або чимось на зразок свердла, – на другому. Ці бригади складалися з таких осіб: одного члена виконкому сільради, або просто будь-якого члена сільради, двох-трьох комсомольців, одного комуніста та одного вчителя школи. Часто туди входили голова або ж один із членів правління колгоспу, а під час літніх канікул і кілька учнів. Крім того, кожна бригада мала так званого «спеціаліста» пошуку зерна. Він був озброєний довгим металевим щупом, який перевіряв наявність прихованого зерна.
Бригада ходила від хати до хати. Спочатку вони заходили до хати і питали: «Скільки зерна маєте для держави?». Відповідь, як правило, була короткою: «Не маю ніякого зерна. Не вірите, шукайте самі». Тоді починався обшук. Шукали в хаті, на горищі, в коморі, в повітці та в пивниці, потім виходили надвір та обшукували стодолу, свинарник, клуню та сінник. Вимірювали піч і обмірковували, чи вона досить велика, щоб умістити приховане зерно за цегловою кладкою. Виламували сволоки на горищі, вистукували підлогу в хаті, перетоптували та перекопували весь двір і сад. Якщо знаходили якесь місце, яке виглядало підозріло, вживали щуп. У 1931 р. ще траплялися випадки коли знаходили приховане зерно, інколи 40 кг, часом 80 кг. у 1932 р. не було жодного. Що найбільше знаходили якихось 4-8 кг, призначених для годівлі курей, але навіть і цю «зайвину» забирали.
Згадував активіст: «Скільки житиму, ніколи не забуду 1932 р., опухлі селяни лежали безпомічні в хатах. Кожного дня забирали нові трупи. І все ж ми мусили видобувати хліб із сіл і виконати план. Зі мною був приятель. Картини неймовірних людських страждань приводили його в розпач. Одного дня він сказав: «Якщо це наслідок Сталінського курсу, чи можливо, щоб такий курс був правильний ?». Але навіть у таких ситуаціях деякі активісти були гірші за інших – вони забирали не лише їжу та худобу, але також усе цінне і навіть одежу».
Місцеві провідники партійно-державного курсу, звичайно не терпіли від голоду, оскільки отримували добрі пайки. Кращі з них часом давали їжу селянам, але загалом типовим було таке ставлення: « Нічого з того путящого не буде, якщо будемо жаліти селян. Треба навчитися годувати себе, навіть якщо інші вмирають з голоду».
Сільські вчителі щомісячно отримували 18 кг муки, 2 кг крупи та 1 кг жиру. На них розраховували як на активістів у позашкільний час, отож їхні учні бачили як вони вривалися у їхні оселі вночі з іншими учасниками банди. Як у місті, так і в селі розквітала пишним цвітом брутальність, яку офіційно заохочували, або навіть і зробили частиною ідеології. Один із працівників Харківського тракторного заводу був свідком того, як відмовили в праці старій людині: «Геть звідси, старий… Йди собі в поле і там здихай!»
Жінку, вагітну на восьмому місяці, з с. Харсин Полтавської області, яку піймали, коли вона рвала недозрілу пшеницю, побили дошкою, після цього вона невдовзі померла. Таких прикладів можна навести дуже багато.
Кожні два тижні бригада активістів робили повні офіційні обшуки. Врешті в селян забрали навіть горох, картоплю та буряки. Наявність цих продуктів викликало підозру що сім’я ще не голодує. Тоді активісти влаштували особливо дбайливий обшук, припускаючи приховування якоїсь їжі.
Один активіст обшукувавши дім селянина, який не мав на собі ознак голодування, врешті знайшов невеликий мішок борошна змішаного з деревною корою та листям, і відразу висипав його у сільський ставок. Існує чимало відомостей про брутальних бригадирів, які наполягали на тому, щоб відносити вмираючих, так само як і мертвих, на цвинтар, аби уникнути зайвого клопоту: про дітей та старих, які лежали у спільних могилах ще живі протягом кількох днів. Один голова сільради (с. Германівна Київської області), побачивши тіло селянина-одноосібника поруч з іншими трупами в масовій могилі, наказав викинути його звідти. Воно лежало не поховане протягом тижня, аж поки він не дозволив поховати його. У той час, коли бригада головорізів та активістів обходили хати та двори селян у пошуках зерна в останній половині 1932 р., селяни намагалися зберегти або знайти хоч щось їстівне. Зерно ховали насипаючи його у пляшки, діжечки по 1-1,5 кг, залитих смолою і ховали, наприклад, у криницях чи ставках. Якщо селянин доставляв своє власне зерно на місцевий націоналізований млин, то його забирали. Тому місцеві майстри виготовляли переважно «Ручні млини». За допомогою таких знарядь селяни виготовляли дивовижний хліб, що складався із висівок проса чи гречки замішаних на воді, куди добавляли трохи олії та жита, щоб тримався. В результаті родина мала «найкращу» в їх житті їжу.
Один радянський письменник розповідає про село, де «худоба поздихала за браком корму, люди їли хліб, зроблений з кропиви, оладки, зроблені з одного виду бур’яну кашу з іншого. Їли кінський гній, зокрема через те, що він часто містить у собі цілі зерна пшениці. На початку зими поїли всіх курей та іншу живність, яка ще залишилась. Тоді перейшли на собак, а пізніше на котів. Їх не легко було піймати. Звичайно тварини почали боятися людей. Люди варили їх, але з усього того мали жорсткі жили та шкіру. А з голів варили м’ясний холодець. В одному селі видовбували з-під снігу жолуді і пекли з них щось подібне до хліба, іноді додаючи туди трохи висівок чи картопляних лушпайок.
Партійний функціонер при цьому заявив членам сільради: «Ви тільки подивіться на цих паразитів! Вони пішли жолуді викопувати з-під снігу руками. Вони на все підуть, аби не працювати». Селян особливо розлючувало і викликало в них бунтівничі настрої, те, що зерна якими могли б прогодуватися, було вдосталь. У цьому можна легко пересвідчитися, у тому, що зерно часто навалювали купами просто неба й залишали гнити. Картоплю насипали великими буртами, начебто навмисне, щоб вона швидше згнила. Повідомлялося про кілька тисяч тонн картоплі, зваленої в купи в полі, поблизу Люботина, сточені колючим дротом.
Були численні повідомлення про бунти, з єдиною метою дістатися до зерна чи картоплі. У більшості випадків вкрай знесиленим людям це не вдавалося. Але в селі Пустовійтівка, селяни вбили секретаря місцевого парткому і захопили картоплю. Після цього близько 100 селян розстріляли. У Хмелеві учасниці «жіночого бунту» пішли штурмом на зерносховище, пізніше трьох із них засудили. Як зазначав очевидець цих подій: «Це сталося тоді, коли люди були голодні, але ще мали сили».
Незважаючи на всі зусилля партійного керівництва, наприкінці 1932 р. на заготовлені пункти було доставлено лише 4,7 млн. тонн зерна – тобто 71,8 % плану. Сталіну та його прибічникам здавалося, що Україна не хоче виконувати державних планів заготівель зерна, що її слід «примусити», і вони звернулися до крайніх засобів тиску на українську владу.
Люди вмирали усю зиму. Але всі документи засвідчують, що масове вимирання села почалося на початку березня 1933 р.
«Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей розпухали обличчя, ноги та животи, і тепер усе геть начисто поїли. Ловили мишей, щурів, горобців, мурашок, земляних хробаків. Мололи кістки на борошно і робили те саме зі шкірами на підошвах від взуття. Обтинали старі шкури та хутра, щоб приготувати якусь подобу локшини. А коли зазеленіла трава почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки. Вживали все, що було: кульбабу, рип’яхи, проліски, кропиву…».
У травні 1933 р. один подорожній налічив 6 трупів на двадцятикілометровій смузі між двома селами у Дніпропетровській області. Зарубіжний журналіст під час своєї полудневої прогулянки селом натрапив на 9 трупів, включаючи двох хлопчиків у віці 8 років і дівчинку – 10 років. Життя поступово завмирало. Ще взимку малеча перестала ходити до школи; залишилися тільки учні старших класів. А навесні школи взагалі почали закриватися. Голодні вчителі подалися до міста, сільські фельдшери теж – адже ліками голод не вилікуєш. Коли держава вже не могла нічого вичавити з людини, та стало просто не потрібною. Для чого її вчити? За для чого лікувати?
Навесні 1933 р. померло чимало активістів. На Київщині, зокрема, загинула половина всіх активістів, а один навіть, опустився до людоїдства. Ще дивовижний аспект психопатії сталінізму можна побачити в тому, що ані слова про голод не дозволялося промовити у пресі чи де інде. Ті, що порушували цей неписаний закон, підлягали арешту за «антирадянську пропаганду», звичайно отримуючи п’ять чи більше років у таборах. Лише з травня-червня 1933 р. держава стала надавати деяку допомогу українському селянству.
РОЗДІЛ 3. СПОГАДИ ОЧЕВИДЦІВ ГОЛОДОМОРУ ТА ЇХ НАЩАДКІВ СЕЛА ЯСНОПІЛЬЩИНА
Спогади Яцменко Івана Леонтійовича.
«Очевидців голодомору в Яснопільщині залишилося дуже мало. Деякі не повернулися з Великої Вітчизняної війни, а деякі не дожили до сьогоднішніх днів. Я був одним з тих, хто пережив страхіття того часу. Народився я 18 січня 1922 року на території Яснопільщанської сільської ради.
З 1929 року в селі розпочалася колективізація, тобто скорочення малих (людських) господарств та утворення великих колективних господарств (колгоспів). Людей примушували іти в колгоспи зі своїм майном та реманентом. Більшість з них відмовлялися це робити. Тоді до людей стали приїжджати невідомі і силою забирати все зерно зі словами: «Державі потрібен хліб». Забирали також одяг і худобу і все що траплялося на очі. Якщо навіть і після цього хтось відмовлявся іти у колгоспи, то таких засилали до Сибіру. З Яснопільщини приблизно 11 людей було заслано, їх потім ніхто вже не бачив.
Під час голодомору, який розпочався після того як в людей відібрали все їстівне, помирали всі без винятку: і старі і молоді люди, і зовсім малі діти. Населенню заборонялося збирати колоски та будь-які овочі на колгоспних полях, за це людей могли засудити і відправити до в’язниці.
Яснопільщани помирали не лише від голоду, а і від холоду. Їм не дозволяли брати дрова з лісу, тому доводилося топити листям, яке згрібали восени до дощів, травою, бадиллям від картоплі.
Загалом від голодомору в Яснопільщині померло близько 132 людини.»
Спогади Миргородець Уляни Марківни.
«Мені тоді було 8 років. Нас у сім’ї було 7 чоловік: батько, мати, баба і нас четверо дітей. Я була в сім’ї найменшою, тому пам’ятаю все не досить чітко. Пам’ятаю, що по дворах ходили «буксири» з довгими штиками. Вони тими штиками шукали у дворах зерно, чи бува ніхто не закопав і не сховав від держави хліб. Коли батько дізнався про це, то ми насушили сухарів, поскладали у мішки і поставили їх на піч під стіною. Нас посадили перед мішками, щоб їх не було видно. У курнику ми сховали мішок з гречкою. Коли «буксири» прийшли до нас, то вони почали шукати скрізь зерно, знайшли все, що батько заховав, з курника забрали гречку, нас малих поскидали з печі і забрали навіть сухарі. Ми малі сиділи на полу і дуже плакали.
Люди скрізь по селу ходили пухлі від голоду, бо ні в кого не було нічого їсти. Було заборонено на полі збирати колоски, бо його охороняли охоронці, але мерли від голоду навіть вони. Один з охоронців під час об’їзду поля впав з коня і помер від голоду.
Вижити намагалися хто як міг. Ми ходили чухрали листя липи, парили його, товкли разом з качанами з-під кукурудзи і пекли з цієї суміші «маторжани». Батько ходив косив будяки, потім приносив нам, а ми їх чистили і їли. Потім ходили на поле, де раніше росла картопля, збирали рештки гнилої картоплі, вимочували її і щось з неї готували, але я вже не пам’ятаю що. Говорять, що були і випадки людоїдства, але у нашому селі я про це не чула.
Коли літом стало наливатися жито, то ми ходили зрізали колоски, виминали їх і потім варили кутю. Та все ж багато людей помирали від голоду: хто прямо на полі падав, хто у себе під двором помирав. Я вже не пам’ятаю чи їх хто забирав хоронити, чи ні. Виживали в основному ті у кого були вдома корови, решта – помирали.
Таким чином, ми, мабуть, і вижили завдяки нашій корові.»
Спогади Набок Марії Іванівни.
«У 1932 - 1933 роках розпочався великий голод. Люди голодували тому, що по господарствах ходили «буксири» і забирали у людей усе, що було їстівне – усе до останньої зернини. Не залишали нічогісінько з’їсти, не було у чому навіть ходити.
Дуже багато людей і дітей пухли від голоду і помирали. Нам доводилося їсти домашніх котів та собак. Також ходили на поле і збирали гнилу картоплю, несли її додому та якось пекли з неї оладки. Дехто їв ту картоплю прямо серед поля. Траплялися випадки вбивства за одну гнилу картоплину.
Окрім того ми ходили у ліс по листя з липи, потім перетирали його і пекли лип’яники. У кого вдома залишився якийсь бурячок, то з нього товкли жом і їли його. А після того як зійшла на колгоспних полях картопля, то ми відкопували стару картоплину і щось з неї готували.
Дуже тяжким було життя, але нам вдалося таки вижити.»
Спогади Загорняк Людмили Арефіївни.
«Голодомор 1932 – 1933 років – то було страшне лихо для нашого села. Під час голодомору людям нічого було їсти тому, що всі продукти у них відібрали і вивозили з села у невідомому напрямку.
Залишившись без харчів, людям доводилося їсти кору та листя дерев. Щоб зварити щось поїсти доводилося використовувати лободу, кропиву, щавель. Через деякий час навколо села вже майже не було нічого їстівного.
Та деяких людей рятувала свійська худоба, в основному – корови. Але для того щоб якось прогодувати себе і корову, доводилося гонити її пасти кілометрів за п’ять від села, а то і далі, що для кволих людей було дуже важкою справою.
Також ходили збирати колоски на колгоспні поля, але це була досить небезпечна справа, бо поля охоронялися і траплялося таке, що охоронець міг забити людину до смерті.
От такий був страшний голодомор у 1932 – 1933 роках».
ВИСНОВКИ
Колективізація і голодомор 1932-1933 рр. – це чи не найжахливіша соціальна катастрофа минулого століття, яка призвела до більших жертв, ніж перша світова війна. То й була справжня війна радянського режиму проти власного народу, відлуння якої чутно і до тепер.
Загалом же причинами голоду в Україні була сукупність національно-політичних та соціально-економічних чинників:
- необхідність знищення українського селянства, як свідомої національної верстви, яка загрожувала інтересам імперіалістичної Москви;
- непосильні для селян хлібозаготівлі;
- надмірний хлібний експорт;
- небажання колгоспників працювати в громадському господарстві;
- конфіскація властями продовольчих запасів.
Далекий тридцять третій рік,
Та в пам’яті ще ніби вчора
Він горем земляків пропік…
Душа ним безнадійно хвора.
(О. Ющенко)
В канаві там лежав хлопчина
Ніяк не більше семи літ.
Йому ще б круглими очима
Дивитись радісно на світ.
Та я тоді з ним не балакав,
Очей він теж не відкривав,
Лежав, зігнувшись, тихо плакав
І «хочу їсти» ще стогнав.
Він там і вмер, маленький хлопчик,
Що мав не більше семи літ,
Що навіть думати не міг ще,
Чому ж такий жорстокий світ?
Чому померла в тридцять третім
Ще тисяча людей в селі?
Чому не має й не шукає
Ніхто вже правди на землі?
Минають роки, а в уяві –
І досі постать та моя
Стоїть на вигоні в канаві,
І «хочу їсти» чую я.
(В. Сосюра)
Пройшов 33-тій рік. Пройшов і увійшов у Землю дощем і плачем. Люди, що вижили підняли голови, розправили крила, та пам'ять людську зітерти не можливо.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
- Голодомор на Сумщині/ Упорядник О. П. Столбін. – Суми, 1993. – 158 с.
- Зайцева Т. С. Ціна хліба// Шкільна бібліотека. – 2006. – № 11. – с. 20-23.
- Історія України: нове бачення: У 2 т./ Під ред. В. А. Смолія. – К.:Україна, 1995.
- Нестуля О. М. Хрипкий віддзвін „Великого перелому”// Краєзнавство. - 1993. - №1. – с. 13-18.
- Пам’яті втрачених сіл: Звернення Всеукраїнської спілки краєзнавців, Селянської спілки України, редакції газети „Сільські вісті”// Краєзнавство. – 1993. - №1. – с. 19.
- Філіп’єва В. І. Прости нас, пам’яте, прости!// Позакласний час. – 2005. – №19. – с. 9-12.
